Но суть не в том, что странник тот, Что блуждает по странам Всей Земли, А странник тот я, что стран Душой, Умом и Разумом Своим. Я странник…
Реальний сон Любов як захоплення
Час спати прийшов, Коли місяць на небі зійшов. Коли я у вікно подививсь, І мій погляд на тобі спинивсь.
Все було неначе сон, Ти, я – ми разом. Та не спав я тоді, Як побачив очі твої.
Очі твої чарівні, Мов волошки в сірій млі. Більше ніде на Землі Не знайти очі такі.
Губи ж твої прекрасні Перлинами здались у сні. І ці перлини шептали мені Тихі слова ніжної любові.
Волосся твоє до землі опустилось, Місячне сяйво його освітило. І враз мені захотілось... Без скла побачити тіло.
Я швидко відчинив вікно, Та тебе уже не було. Ілюзії зникли і мрії, Лиш вітер подекуди віє...
Встреча
Когда мы встретились впервые, Я увидел глаза твои безобидные. Твой взгляд пронзил меня насквозь, И в этот миг все началось, И тогда уж мне пришлось Подумать о тебе всерьез. Я не знаю почему, но мне хотелось Снова встретится с тобой, Узнать те таинственные силы, Что так меня к тебе манили. Где не был я, повсюду, Являлась ты ко мне причудой. И в снах ко мне ты приходила, И в снах ко мне ты говорила, Что хочешь быть со мной всегда, Всегда и везде любить меня… Проснувшись, я был без ума, Но знал, что это лишь игра, Которая, как и строфа, Найти должна себе конца.
* * * Отображение солнца в бокале моем, Отображение солнца в душе твоей. О Боже, как я люблю эти глаза, Я хочу попасть хоть на миг туда, Я хочу в то пространство, Там сладость и страсть, В то случайное счастье, Я хочу в этот ад.
Увидел Вас...
Я не поверил сам себе, Когда увидел глаз мой Вас… Я был в очарованье.
Сначала редко вспоминал, Но дни прошли, и полюбил я Вас в прекрасный час… Не скоро это я признал.
Я долго ждал; я умолял Богов, чтоб мне отдали не алмаз, а Вас… Но почему я ждал, не понимал.
Я бредил Вами поутру, А ночью я во сне не раз увидел Вас… Я осознал, что жить так больше не могу.
Я, быть может, и умру, Когда узнаю, что Вас, хотя б и не сейчас, Я больше не увижу.
С надеждой я живу, Чтоб встретить Вас, еще б хоть раз, Но жить так больше не могу.
Бажання душі
Не можу жити з тих часів, Від коли я тебе зустрів, Як наших поглядів очей Об’єднав єдиний way*.
Ти у мене і в думках, Ти у мене і у снах. Та як від тебе відректись, Коли зумів я закохатись.
В душі моїй гуляє Радість щирих почуттів, Та розум мій не знає, Чого досі я хотів.
Можливо, мені б хотілось, Щоб душа чистою була. Так хотілось, та не сталось, Душа любов’ю поросла.
Усе приємним стало враз, І не хотілося в Канзас. Хотілось буть завжди з тобою, Не розлучатись навіть думкою.
Усе! чого мені хотілось, Усе! чого душа бажала, В твоєму образі втілилось, Й мене у душу ти забрала.
Ось чого хотів я, Ось чого душа бажала, Коли тебе зустрів я, Коли душа кохала.
* way – ( англ.) шлях
* * * Напевно зветься це КОХАННЯ, А може, проявом бажання. Бажання бачити тебе завжди, Від себе не пускать нікуди.
Бажання рук твоїх торкатись, Руками ніжно обніматись. Погляди очей твоїх ловити, Все, що заманеться... все робити.
Коли тебе немає поруч, Не можу думать ні про що. Та знаю, тільки, щастя ключ У тобі відшукать я зможу.
Коли ж ти коло мене, Я хочу зупинити час, Щоб почуття оце незнане, Залишилось назавжди в нас.
Коли я бачу, що тебе втрачаю, Що тобі сказать? – не знаю, Хіба що – вибач – тихо промовляю, – За все погане – , й відповідь чекаю.
Чекаю..., сам чого, не знаю, І в роздумах своїх блукаю, Й не знаю..., що мені зробити, Щоб ти мене могла любити.
Моя мечта
Ночи светлы от луны, Хочу с тобой я провести, Но я не знаю, как к тебе Имею честь я подойти.
Я о тебе мечтаю днем И ночью думаю о том, Что я б тебе хотел сказать; И знаю, что уже не удержать Милости души моей к тебе – Лучшей в мире девушке.
Девушка ты стройная, Красотка длинноногая, Глазки нежно-голубые, Волосы кудряво-белые.
А может, вовсе ты не белая,? А может, как ночь ты черная,? Красотка длинноногая. И глаза, как пепел из огня?
Когда посмотришь на меня, Закрою я свои глаза, Боюсь, что глаз твоих искра Пронзит стрелой любви меня.
А может мне открыть глаза? Посмотреть нежно на тебя… Кто знает, а вдруг увижу я – То, чего не видел никогда.
А если это будет горьким,? Хотя, порой бывает сладким. Нет, лучше глаз не открывать, И о том, что будет не узнать…
Мечта Моя
О! как мечтаю я Снова встретить Тебя, И остаться с тобой уже навсегда, Девчоночка моя ненаглядная.
Я ночью спать не хочу, Я Тебя в уме вспоминаю, Твои золотистые волосы, нежные глаза... Да, Ты – мечта моя.
Пускай, Ты от меня далеко, Но путь к тебе я пройду легко. Все, все оставлю, чтоб Тебя увидеть вновь.
Как хочется мне, Чтоб все люди на Земле Исчезли на краткое время, Остался, чтоб только Я и Ты – Богиня моя.
Чтоб вокруг пахли цветы, А в цветах лежали мы, Чтоб ярко сияла луна... О! Как мечтаю я.
Romantic ballad
Лунной ночью летней, Гулял с тобою я. И помню взгляд твой нежный, Й глаза, что смотрят на меня.
Ветер стих уже довольно, Мы одни вдвоем – привольно. Слышно только шум реки, Около какой присели мы.
Мы друг друга забавляли, На небе звезды мы считали. И мечтали, долго мечтали, И что случилось?, – не понимали.
Мы вдруг разделись до гола, Друг другу посмотрели в глаза. По телу прошлась волна, Волна страсти – мечта моя.
Мы нежно руками обнялись, И медленно поцеловались. Ты крепко ко мне прижалась, И с сущностью мужской повстречалась.
Песок грудь твою осыпал, Месяц волосы твои освещал. Я что-то тебе шептал, И внутрь тела проникал.
Наши тела обнимались, Мы в теплом дыхании купались. Я смотрел в твои глаза, И в них читал: ”Еще…О да…”
Так хорошо было нам, Мы словно в Раю находились. Ты – моя Ева, я – твой Адам, Друг другу мы покорились.
И настал вдруг миг, Когда шум реки стих. Мы с тобою на вершину взошли, Вершину физической любви.
Потом в воду мы вошли, И смыли новые грехи… На песке ночь мы провели, Утром, проснувшись, счастливы были.
( И теперь я вспоминаю, Эту длинную ночь и знаю, Что первая в жизни ночь моя, Даже очень была хороша.)
Было время
Было время, вспомнил я, Время радости и горя, Когда воздух для меня Был не нужен. Ну и зря.
Помню жить я не хотел, Не хотел, но жил. Полюбить себя я не сумел. За мирами иными тужил.
Да, я б себя убил, Медленно, или может быстро, Если бы тебя не полюбил, И женское не ощутил тепло.
Было с тобой мне хорошо. ! Но надоела мне любовь, Надоело женское тепло, Увидеть захотел я кровь.
Я немедля, ощутив желание, Вышел на крышу высокого здания, Сбросился в низ, но не упал – ! Проснулся. Это был сон – наконец я понял.
Тебя я обнял, поцеловал, Хоть и спала ты, тебе я сказал: «Никогда себя не убью я – нет, хоть девяносто было б мне лет».
Радостна грусть Был темным вечер, Дул с далека холодный ветер. Я вышел с дома и пошел Туда, куда не знал никто.
Часами по улицам ходил, Без никого, совсем один. Очень плохо было мне: Я думал только о тебе.
Но вдруг, увидел вдалеке Образа твоего сияние. Вскоре с тобой мы повстречались, И … вдвоем остановились.
Ты смотрела на меня, Искра взгляда твоего нежна, Ласкала мне глаза, А с них текла любви слеза.
Руками нежно я тебя обнял, Волосы твои с лица убрал, И яркими словами прошептал: «Я в озеро любви твоей упал».
Ты вовсе слов не говорила, Просто, меня поцеловала. Наверно ты меня любила, Коль длинным поцелуй держала.
И тогда, когда впервые я, Коснулся губ твоих своими, Я почувствовал себя, Как будто вновь рожденным в Мире.
Мне словно весело было, Грусть, отчаяние, все прошло. И тучи с неба все ушли, И появился свет луны. Воспоминание Я помню как-то Холодно было, Холодный воздух Обнимал мое лицо.
Холодный ветер проникал Во все людское тело, И мороз по телу пробегал Зимнее и быстрее все.
Глаза у всех на лицах Без теплоты замерзли. И как-то все было не то, Но почему?, не знал никто.
Весь день был серым, Тусклым и туманным. На небе тучи застоялись, Прочной кучкою держались.
Стали черными деревья, Вечер вскоре наступил. Где-то, кто-то (чья-то деревня), Сон себе купил.
С приходом вечера ставало, Все приятней слышно Звуки нежной тишины, Куда-то все ушли…
Приятно мне бывало, Когда ночь наступала. Белый снег отражал Свет луны, и сверкал. В мгновение этой красоты, Я был не сам, Со мной была же ты – Мой нежный талисман.
Повсюду только мы… Ходили под светом луны. И смотрели на небо, Милуясь красотой звезды.
Думали обо всем, И сразу же ни о чем. Забывали про все плохое, Слушали тишину в покое.
Мир казался прекрасным, Умом нашим необъятным. И ты около меня рядом, Ласкала глаза мои взглядом.
Я нежно тебя обнимал, И в тот же миг понимал, Что счастлив я тогда, С тобою рядом я когда.
Тебя изумляла Природа светлой ночи. Меня согревала Теплота твоей руки.
Так ночь мы провели, Между природной красоты. Восход солнца встречали, Но глаз не утомляли.
И смотрели туда, Где первого луча искра Над землей взошла, И нас днем осветила.
Лишь тогда мы расстались На краткое время. Поцелуем прощались, Но вечером вновь повстречались.
Туга душі
Не часто бачу я тебе ... Подиху твого не відчуваю... І погляди очей...Де ж все? Я чекаю? Я кохаю..! Я благаю..!
Кохання палить душу, душа згорає... Хоч зараз гаряча і жарка душа моя! Я не кричу, я прошу, Бо слів немає. Але моя душа жива..! Хоча, – невільна...
Вона жарка, Вона палка, Така Вона – Душа Моя !
Невинний Ангел
Скажи! Невинний Ангел ти, Чи хочеш? покинути усе й піти, Зі мною... полетіти в мрії, Від краси, де навіть чорт німіє.
Скажи! І ми полетимо У світ прекрасних мрій, І в цьому світі віднайдемо Своє майбутнє в погляді надій.
Скажи!... чи може, ти не хочеш Зі мною полетіти в світ краси? Так залишайся тут і завжди будеш Таким, як навколо усе – брудне!
А я піду, у свої мрії полечу, І відпочину... від реальності буття, Хоча тебе , Невинний Ангел, там я не зустріну, Не засмучусь, й все рівно в мріях проведу життя.
Поздравляю
Тобі дарую навесні, Я білосніжні квіти ці, Щоб ти як ніжні квіти ці, Завжди коханою була мені.
Щоб ти не плакала, не сумувала, Лиш все прекрасне собі брала, Й назад добром лиш віддавала, Щоб ти росла як той цвіток.
Як я поскачу назорі, На білому, чи чорному коні, Щоб ти мене не зупиняла, А тільки ручкой помахала.
Ті квіти, що я тобі подарував, Щоб їх ніхто, ніколи не забрав, Ти в велетенську книгу положи, І там надовго збережи.
Коли відкриєш книгу цю, Побачиш квіти... (чебрецю), Тоді, о мені ти згадай, Й не злим словечком поминай.
Люблю
Девчонка, я тебя люблю, Это я тебе скажу, Когда ночью по телефону Тебе домой я позвоню.
Когда тебя я повстречаю, Тебе с небес звезду я подарю, И под светом луны вновь прошепчу: "Тебя одну, тебя люблю".
Ты моя одинокая звезда, Я твой месяц около тебя. И так хочется мне нежно Обнять тебя. Все прелестно...
Это б долго длилось, И все, везде б смирились. Но нету в Мире ничего, Чтоб с временим не прошло.
Проходит солнца ясное сияние Проходит враждество и отчаяние, Проходит время для любви, И лучи солнца уже не найти.
Но если солнце сияет Очень ярко, и лучики бросает, То долго будет еще сиять, И злые тучи с неба убирать.
Любил
Девчонка, я тебя любил, Й домой не раз к тебе звонил, Не раз с тобою я встречался, Но так и не поцеловался.
Я тебя любил, я тебе звонил, На День рождения цветы тебе я подарил, Я о тебе мечтал, и повсюду вспоминал, Но вот пришел любви финал.
Ушла любовь - увяли розы, На небе прогремели грозы, Мы разошлись с тобою - понимаю, Но первую встречу иногда вспоминаю.
Я хотел быть с тобою всегда, Но ты меня не поняла. Ну, что ж, такая уж наша судьба, Хотя и горька, но такая ж она.
Да, все прошло, все изменилось, Поболело сердце и успокоилось. За тобою я уже и не грущу, И больше тебя любить не хочу.
* * * Якщо ти не любиш мене, То розкажи мені про любов. Чи колір у неї холодних небес, Чи червона й гаряча як кров?
Якщо ти не бачиш любові, То покажи, де її знайти. Чи там, де сонце і краєвиди чудові, Чи може там, де самотня ти?
Коли побачиш любов, то скажи, Я прийду, і також подивлюсь, Коли лагідна буде і щира, То у відповідь їй усміхнусь.
Бредок
Все этим летом сложилось хорошо – С девчонками приятный отдых, мужские развлечения, Радость ощущения свободы; Ну и что ?! Коль радости пробежало время столь быстро. И вновь настал тот час, Когда учится надо бы, Но вот в который раз К науке не ощущаем мы любви, Й не ты одна, не я один, Да, да, все мы. И не стоит этого скрывать, Лучше уж себя не знать. Не знать, не быть знакомым, Но быть душою голым. И…О, что же говорю я, нет Нет и еще раз – нет! Все это бред. И ты бредок, и – ты, …Ах, все, достаточно творить стихи.
Похід Йдемо в похід з керівником, Попереду А.Люсаком. Рюкзаки несем важкі, І наші голови пусті.
Час минає, знову йдемо, Хоча не можемо іти. І рюкзаки важкі несемо, Хоча немає сил нести.
Час минає...О прийшли! Нарешті й відповідь: ”Коли?” Карімати, це таке..., виймаєм, І швидко, дуже, присідаєм.
З дороги трішки відпочили, І зовсім ні про що поговорили. Хтось зашив чиїсь колготи, І зразу ж взялись до роботи.
Пацанчики пішли на перекур, Бо стрілив в голову їм дур. А хлопчики дрова рубали, І кухарю допомагали.
А кухарем, звичайно, був і буде, Напевно ж, Толік Л&В, У нього страви й такі блюда, Що хоч не хоч та часто рве.
Хаваєм ми щось таке, Не знаючи, що це є. Можливо, це густенька зупа, А може, це ріденька бульба.
Та плоско, схаваєм уже, Нехай молочна каша це буде, Чи один ще витвір Антоне, Все рівно ж на гамно піде.
В ночі ми деколи спимо, Та деколи й горілку п’ємо. А може б’ємо ми малих, Дрова рубали? – так це тих.
Зранку очі відкриваєм, Важку дупу з спальника виймаєм, І враз, помічаємо красу : Карпатську вроду чарівну.
І так похід уже минає, Люсак до дому нас стягає. Є думка в голові одна – Все рівно, каша класною була.
Усі жаліємо про те, Що до дому поїзд їде вже. Позаду гори залишаєм, В морі сліз ми потопаєм.
Нічого, час пройде, І знову скаже Антоне: ”Ми завтра їдемо в похід, Сигарети не забудьте і обід.”
П’яна субота Якось троє ми зібрались, На дворі темно вже було. На третій поверх ми добрались, І в пляшках витягли бухло .
Стаканчики приніс Андрій, Сказав Валері :”Йди помий.” Валера швидко їх помив, Й горілочку у них налив.
По першому ми враз бухнули, Й водичкою чим дужче запили. Час пройшов... Усе розлили, І сильно в нас мозги поплили.
Тут хотіли сигарету закурити, Андрій не дав цього зробити, Та ми йому іще налили, Й без дозволу його ми закурили.
Ми дуже п’яні наркомани, Окурки всі ми позбирали, Стаканчики помили й поскладали, І куди очі почухрали.
По місту ми ходили довго, І говорили все, що гордо. Ми пива „Корифей” попили; І всі кудись побігли.
Бігать довго нам не довелося, На діски нам піти прийшлося. Щоб водка з роту не штиняла, Жувачка нам не помішала.
На дісках класно всі рубають, Та потім вже не пам’ятають. Лиш рано горло сильно д-ре, І з роту мов вогнем пече.
Нічого, все це ми пережили, Та цілий тиждень пам’ятали, Що скоро знов прийде субота, А у нас своя – робота.
Ничто
Ты одна на постели лежала, Как за окном на небе луна сияла, А мы пацаны на тебя смотрели, Словно тех, кто умер застившие тени.
Мы смотрели, мысли искали, мечтали… А может, и не мы над тобою торчали? А может, и не ты на постели лежала? Взором свыше напоминая удава.
Да, это не мы…Мы же не тени, И на тебя тогда пацаны не смотрели. Ведь ты не то, чтоб удава, Но аскариду напоминала.
Да, это было когда-то, но сейчас На тебя я смотрю и любуюсь… Я удивляюсь, как за пройденный час, Ты с аскариды принцессою стала – принцессою Льюис.
И откуда взялось у тебя Столь странное для всех имя? А может это не ты? И я – не я? Тогда где мы? Если это не Земля?
Бред наркомана
Нельзя забыть тот теплый вечер, Когда большим было желанье встречи, Когда в глубокой тайне небес Сверкали звезды от чудес.
Весь город обретал покой, Никто уже не сорился с женой. Догорали в окнах светлые огни, И куда-то подевались светлячки.
Ласково обняла наши тела Светом своим с неба луна. Тишина…Тишину сорвала муха, Та, что ужалила тебя в ухо.
Ты взбесилась словно кошка, Выпавшая из высокого окошка. Когти, выставив перед собой, Убежала быстро, наверное, домой.
Ко мне подошла сестренка тоска, Меня раздуплила быстро она. Не нравилось то, что один оставался, Поэтому вслед за тобою умчался...
Стєрва
Літо осінню дихнуло, Все ,що було в нас з тобою, Тихо й ніжно вже минуло, Мудре сонце за горою, Брудним блиском зазирнуло.
Все почалося весною, Як розтанули сніги. Все холодне промайнуло, Й заспівали когути.
Я зустрів тебе такою, Мов троянду пустирів. І від тебе так вже тхнуло, Я з бригади бухарів.
Я спитав тебе, козу , Як напилась ти й чому? And тоді мені ти say: If you want to be okey, Drink a vodka every day.
Потім ти спочить лягла, Дуже довго проспала, Й лиш проснулася тоді, Як приніс пивка тобі.
Ти щасливо похмилилась, Враз на мене подивилась, І спиталася про те, Де зустріла ти мене.
Тобі я правди не повів, Тебе я просто пожалів, Я не хотів, щоб ти була, Неначе справжняя коза.
Ти намагалась щось згадати, Й хотіла знову щось спитати. Та нічого не згадала, Тільки писком помахала.
Мені ти гірко надоїла, І мою душу загноїла. Мене від тебе аж кидало, І тіло ротом сильно рвало.
Відчалив я тебе далеко, Сказав :”лети собі лелеко”. Тебе я словом приласкав, І більш не бачив і не знав.
Пение на похоронах
На реке стоит туман, И на небе тучи, Я чуть-чуть курнул дурман, И тебя замучил.
Я немножко постоял, Слезы с лица вытер, И тебе цветок сорвал, Но его унес, вдруг, ветер.
Я тебе другой сорвал, Но уже не плакал, И тебе на грудь поклал, Ну, и … чуть-чуть «полахал».
А потом узял тебя, Бросил нежно в реку, – уплывай, мечта моя, Ты теперь мне по…
Ну а сам слегка присел, С мыслями собрался, И такую песенку запел, Ты послушай «Вася»:
«Конопля, с вечера и до утра, она делает приятными сны, ну а ты, ничего уже не говори, …, …, …, …, …, помолчи, И во след мне не кричи. Конопля… Я забью еще один колпак, Ведь конопля нам не враг. Конопля… Я не грущу, хоть ты уплыла, У меня есть конопля, А конопля – наша сила…»
Блаженна мить
Блаженна мить і та В яку напився крові я, Червоної твоєї, і позбавлю Власної персони злого відчуття Бажання не впізнати болю.
Блаженна й чаша та, З якої я нап’юсь твоєї крові, Мов та розлючена змія, Котра до чаші крові приповзла З бажанням втішитись – Ха-Ха.
Так, я хлепну твоєї крові Посмакую, в очі подивлюсь Єгові, І не схвилююсь, я залишусь Таким, як досі був без крові – Суворим в темряві, з очами повних злості. Незавжди буду я таким, Та спершу, хай Перун Великий, Зі свого царства блискавиць, зішле Громову стрілу й уклін низький, Мені – величному своєму Падре.
Не нюхай лак !
Щось змінилось ,щось не так, Чомусь не хочу нюхати вже лак. Натомість відчуваю дивний смак Весни приходу і тепла.
Мені уже приємно, я веселий, Весь Світ мені здається милий. У смутку дзеркалі не бачу вже Нікого, навіть власне і себе.
Навколо мене світ краси Природи, радості і просто чистоти. Враз...дерева зацвіли і проросла На тротуарах, навіть, зеленая трава.
...Це ж не трава, це пшеничнії жнива, Й людей багато тут, й нова Комп’ютерна ігра, і йде кіно, Й чомусь дивлюся я в вікно.
Навколо мене ,враз, нікого вже й нема, І на дворі – холодна лютая зима. Щось змінилось, щось не так, А –а – а, не буду нюхати я більше лак.
Своенравность
Мне нравится быть умным, Всех понимать и даже знать, Со всех смеяться смехом лунным, Но в виде этого не подавать.
Мне нравится…, но нравилось б мне больше, Когда столь умных встречал я чаще, Чтоб иногда всерьез поговорить О истине вселенной, и мысль оцарить.
Размышление Мой разум приуныл, Но что же делать? Коль душа моя не знает тела, Что же делать?..
Я здесь сижу, и не знаю почему Мой разум приустал, Да видит Бог, что может потому, Что каждый человек его уже задрал.
Я не хочу…
Я не хочу, чтоб жизнь сказала: «Уходи», Меня, оставив в мысли позади. И выжав из души все созерцание, Оставив лишь одно воспоминание, Отдав судьбе на пропитание.
Я не хочу, чтоб жизнь сказала: «Уходи»!!! Я не хочу… Я сам ... уйду...
* * * Наповнений мій розум злосним відчуттям, Не можу побороти я своїм буттям... Жити хочу, процвітати і рости, Не як в пустелі кактус, а як у полі квіти.
Смуток
Важкі, мов камінь почуття, Наповнюють теперішнє моє буття. Мій давній розум скутий Оковами суспільства, і вже забутий.
Я не хочу жити тим життям, Що вже живу, тим полум’ям, Що гасне з часом, а не палає, Не розгорається у вічність, а згорає.
Душі надам я чисту волю, А тіло звільню від людського болю. Відчую знову простір і свободу, І більше не ступлю у грязну воду.
Я знову поверну себе, І розумом піднімусь до небес. Важкі земні окови скину, І поглядом в майбутнє я полину.
О Боже !!!
Безмовність слів, настав той час, Коли думки мов вітер повівають. І всі вони – ніхто – для нас, Ті всі, хто швидко забувають.
Нема в мені ні радості, ні жалю, Об’ємні відчуття, мов скло плоскі. Та все ж, нестримно ще тебе благаю, Страждання й каяття мої жаркі.
Зі своїх мрій не викину тебе, Не зможу. І відсутнє це бажання. Пройду далеко в простір – до небес, Зберігаючи у серці покаяння.
Сумно. Так чомусь завжди, Є шлях, дорога є лише одна... Виходу не бачу з темряви. Знайди мене, бо я загублена душа.
Спрага
Чомусь так важко діяти мені, Немов малій безпомічній дитині. Нажаль, ті юні погляди зелені Застали осінь...– аж думки безсилі.
Посохле гілля та зів’яле листя, „Він” висушив середину мою. Занедбаний прекрасний сад із щастя Високою та злою зеленою травою.
Все ж єдина правда – це душа, Хоч висохла, як розум , та жива. Їй потрібна допомога як життя, Ти – джерело, цілющою буде твоя вода.
Полий з-щедра, і стане щедрішою душа, Зів’януть бур’яни, а розцвітуть сади. Прийде на віки-вічнії весна, І покладе у зародки прекраснії плоди.
А пожинати урожай лише тобі, Лише для тебе сад і плід. Нема добрішого ніж ти на всій Землі, І вірю я, що доброта залишить слід.
Загублена доля
Доля вийшла з мене моя, І пішла кудись гуляти, Від мене утікати По пісках, пустелях, по ярах, По болотах і лісах.
Я очі закрив, темряву побачив, І вбачав у темряві шляхи, Дозволяючі мені Долю віднайти, Долю, загублену суспільством мою. Вона утекла, як утікає вода рікою.
По шляхах темряви біг страх, Зі страхом бігла душа моя, Шукала Долю, та так і не знайшла... Назад вона повернулась у тіло, Та тіло без Долі жить не хотіло.
Жить не хотіло, та жило, І з нічого думку творило. Працю мистецтва Життя помічало, І полюбило те тіло, що жить не хотіло, На День Народження тілу Долю подарувало.
Тіло, маючи Долю, гордо зраділо, Та все рівно на Землі жить не хотіло. У інший вимір воно перейшло – В суспільство без впливу на особистість, Де головною залишилась мрійливість.
Я ВЕРЮ Дай мне сил, о Ангел мой, Я не могу уже идти В этом жизни длительном пути: Хотя еще я очень молодой.
Да, еще я очень молодой, Но я окрепну мыслью И свой протест я Миру вышлю, За то, что жизнь чужую, считает он игрой.
Жесток и очень строг наш Мир, Но если я смогу, я его исправлю, И может быть еще и полюблю, Как звуки нежные старинных лир. Дай мне сил, о Ангел мой. Я верю в то, что Мир будет иным, Хотя б прелестным, но может быть и нежным. С тобою этого добьюсь любою я ценой.
Дай мне сил, иначе я исчезну, Оставлю этот Мир, уйду в иной, Мир понимания, Мир без слов – немой. Я не хочу, но я уйду, когда не дашь, чего прошу.
* * * Замучений мій розум до нестями Буденними питаннями життя. Чомусь так важко вивести ті плями, Що проставив ще до каяття.
Бажання жити, усміхатись і радіти, Зникають враз у той момент, Коли не знаєш, як й куди подіти Душі набутий негативний елемент.
Постійні роздуми над помилками, Не призведуть до ідеального буття. Доля вишита нечистими нитками: „Не стань хоч ти її дитям”.
У смутку я, на передодні горя та печалі, Про це мої сьогоднішні думки. Та душу радують ті, що ще невдалі – На білому папері написані рядки.
человек или Человек
Если ты человек и у тебя Нет ни разума, ни даже ума, Значит ты человек – похож на осла.
Если ты человек обладаешь умом, И разум к тебе приходит с трудом, Значит ты человек – посчитай себя львом.
Если разум и ум ты приласкал И не глядя на то, что книг не читал, Значит ты Человек, для людей – ИДЕАЛ.
* * * Есть разные люди в этом Мире: Есть люди поуже, есть люди пошире, Но не от толщины тела зависит Их ум и желание мыслить.
Хотел бы…
Я без ума от тебя, Тупая родина моя. Я польщён твоей игрой Со всей людской толпой.
Ты у меня одна, Тупая родина моя. Но как хотел бы я, Чтоб ты была умна.
Чтоб жизнь прекрасною ставала, Повсюду музыка играла, На лицах радость оставалась, Душа, чтоб с Миром обнималась.
Конечно, хотелось б мне, Что-то сделать на Земле, Чтоб зло исчезло навсегда, Хотелось б мне… О да !
Ви –суспільство
Ви хочете пожалітись на життя заставить !? Не стану Я цього робити , не стану! Я встану, з немочі встану, Та у спину тоді не кляніть .
Ви здатні усе, що росте – затоптати , Не дати здійнятись, не дати... Приспати бажання, силу і дух , Волю і честь приспати , приспати, приспати.
Ви здатні вибирати очі, Всім тим, хто ще бачить. Забирати душу, й у тіло набивати клоччя, І називати це опудало – зрячим !?!
Ви хочете заставить пожалітись ? Не стану Я цього робити, не стану. Навіть, коли нікуди буде подітись, Повстану вгору , з немочі встану.
Усі ...А жаль, всі як всі, Як камінь, як пісок, як глина, Немає серця, нема й душі, Як суспільство, а не як людина.
УСПЕХ - НЕ ГРЕХ
Безусловно, Мир – прекрасен Своим величием, и ясен, Хотя и не для всех, Но кому-то из него судьбою предназначен БОЛЬШОЙ УСПЕХ, И вовсе это уж НЕ ГРЕХ.
Тьма
Велик Человек и велика Его душевная река, Да, это так, но не всегда, Ведь есть человек, у которого, Нет ни совести, ни стыда, И даже слова "Доброта", И жизнь у него как у черного кота… И, для него вокруг все тьма…
Поплач
Коли тобі погано, І жити не хочеш, Якщо хочеш, звичайно, Поплакати можеш.
Хочеш плакати – плач, І жити – живи. Не бачиш добра – подивись, І щастя з життя ти візьми.
Тобі погано ,– ти сумуй, Поплач душею і сльозою, Сльозою горе ти вгамуй, Вгамуй нещастя болю.
Тоска Тоска...без краю без конца...тоска... Тоска по солнцу и по небесам. Тоска, что молча прокричит в груди, Оставив радость позади.
Тоска по беззаботным детским дням, По разноцветным ярким снам, По лужам, по которым пробежал И дискомфорта не узнал.
Тоска как всадник обуздала Мои мысли и предала Им серо-смысловой оттенок, Напоминая, что уже я не ребенок.
Визначення
Коли повіриш ти у те, Що зло до тебе прийде, Воно звичайно і прийде, Й тобі нещастя принесе.
Коли ж без сумнівів будеш, Ти вірити лиш у добро, Тоді буде звичайно, На світі жить приємно.
Коли будеш ти сумніватись, Не знаючи, чого собі бажати, То буде нікуди діватись, Коли прийдуть тебе забрати.
Тебе заберуть чи туди, Де гарно й світло є завжди, Де доброта кругом суцільна, Й людина від брехні є вільна.
Чи там де темрява повсюди, І у багні блукають люди. Де страх був і буде, завжди, Й не зникне звідтіля нікуди.
Cумно коли ... Птахи у вирій відлітають, З собою радість забирають Теплих літніх вечорів, Й красу незайманих гаїв.
Вони летять туди, де гріє Тепле сонечко, і мріє Літо зиму повстрічати, Щоб сонцем по льоду пограти.
Там літо тепле, аж жарке, Й води джерельної тече У ріках безліч, хоч дощі, Не випадають навіть у ночі.
Не довго будуть там вони, З першим подихом весни, На рідну землю полетять, Щоб співом нас розвеселять.
І знов природа оживе, Земля травою поросте, Дерева в листя огорнуться, І звірі з сну усі проснуться.
Так свіжа веснонька пройде, І літо тепле промайне, І осінь швидко знов прийде, І знову холодно буде.
Птахи у вирій полетять, І будуть радість забирать Теплих літніх вечорів, Й красу незайманих гаїв.
Без Держави
Сади весняні розцвіли Яскравим цвітом коло хати, Й додому нас уже бгукнула мати, Скоріш, скоріш побігли б ми.
Побігли б ми... Але ж куди? Немає в нас тієї хати, Немає в хаті в нас і мати, Бо ж сироти на світі ми.
Не ми одні не маєм Мати, Народ не має рідної держави, Немає дядько, де поспати, Хоча багато для Держави здобув він слави.
Нажаль, не для своєї рідної держави Здобув багато він тієї слави. Та він здобув... Але тепер Від холоду і голоду вже вмер.
Навіщо нам чужа держава? Навіщо сиротам чужая мама? Не треба! Хочуть всі свого добра, І буде в нас й Держава, й гордість, й слава!
Але ж коли, через які роки? Якщо сади весняні відцвіли Уже яскравим цвітом й стали Дерева чорнії, як ми – чужі раби.
Ти знай! Сади весною знову розцвітуть, І радість щиру принесуть На довго лиш тоді, коли хоч ти Не зрадиш рідної держави.
* * * О Да ! О Нет ! Я снова вижу тот же бред, И не пойму я – что же это? Длинный странный сон, или ничто По сравнению с мечтой? Моей мечтой забытой.
Пройдут года, я так и не пойму, Я просто ничего не вспомню. Все, все, что было – я забуду, И спрятав в жизни Гордую Приблуду, Я разум свой отдам народу своему, И этим подожгу я неcгораему свечу.
Про гон
Ніч приємна, весняна пора, Я вийшов на двір й забив комара, Який щойно прилетів і сів Мені на руку, й крові захотів.
Та крові йому не вдалося попити, Зумів його я швидко забити. Він не відчув ні болі, ні страху, Бо я ж його забив з першого маху.
Тут прилетіла велика бджола, Я здивувався, як же вона В ночі не спала, а просто літала? І жало своє до мене ламала.
Важким молотком в велику бджолу Метнув я з розбігу й попав у брову. Більш не літала велика бджола, Нажаль, не знайшов я свого молотка.
Тут прискакав кінь вороний, Він не малий і не брудний. Кінь не комар і не бджола, А!!! Забрав собі я того коня.
Скачу на коні у поля край села, І зовсім не бачу того рушника, Що мати в ночі вишивала й не спала, Й на щастя на долю мені віддавала.
Скачу на коні по якомусь селі, А це село у повній журбі За жінку оту Катерину, Що нам незаплановану родила дитину.
Не хочу я бути в журбі у селі, Скачу собі далі у світ на коні, Та бачу батько-дядько сидить у полі, Кобза в руках і шапка на голові.
Батьку-дядьку, чом ви сумні? А він відповідає мені, Що не має щастя в Україні, І Воля, і Доля лише уві сні.
Ні батьку-дядьку, це ви уві сні, А Доля і Воля вже є в Україні... ...Він усміхнувся, зрадів і зник, Враз... появився той мамин рушник.
Хотіла пташка . . .
Сиділа пташка край віконця, Захотіла й полетіла пташечка до сонця. Летіла день ,летіла два , Напевне ,пташечка не знала, Що сонечко далеко. І летіла ... Сильно впріла ,а потім і згоріла . Краще б пташка не хотіла... Летіла пташечка до сонця, Та й не долетіла, Напевно ,край віконця Мало кашки з’їла.
Знак вопроса ?
брать в руки сигарету ? Зачем Зачем вдыхать тяжелый дым ? Да лучше съесть невкусную конфету, Или уехать отдыхать без денег в далекий для кого-то Приморский Крым. Хотя, быть может, Для кого-то сигарета – Вкуснее, нежели конфета, Того она в дерьмо уложит. Конечно, может быть, Куришь для того ты сигарету, Чтоб для себя незнаное открыть… Но много не кури, Остановись И … Съешь конфету.
Ну а когда Ты сел уж На диету Тогда уж Не кури И сигарету.
Алконавт
Ох, бледный - бледный человек, Зачем ты бледностью блестишь, Зачем ушел в спиртовой век? Ответь…Но ты молчишь.
Ох, бледный бедный человек, Зачем ты бедностью блестишь? Как высохших глубоких рек В низу булыжником лежишь.
Ох, бледный вредный человек, Взглянуть не в силах на себя. Хуже выглядишь больных калек, Как жаль…Как жаль тебя!
Птах і птахи
Ранок : сонячний весняний, Мене на прогулянку вивів, Надав мені аромат духмяний : Я зрадів і на лавочку присів.
Підняв очі догори, Поглядом полинув у небо, А там кружляють птахи, Їм нічого більше не треба.
Я вдруге очі при підняв, А над природними птахами, Інший птах пролітав, Той , який створили ми.
Припідняв очі знову: Не замітив там птахів, Лише безмежність прозору, В яку думками відлетів.
Люблю любити
Люблю весняний теплий ранок, Люблю я зустрічать світанок, Люблю дивитись я туди, Де сонце сходить догори.
Де промінь світла пробиває Тугу завісу небуття, З часом темрява минає, І настає нове життя.
Люблю я відчувать свободу, Бажання, радість, красу й вроду. Люблю собою залишатись, Світла темряви не боятись.
Люблю любити і бажати, Люблю любов я відчувати, Звичайно ж я люблю, Але чому?.. Не знаю...
Рано-вранці
Небесне море, я б хотів втопитись у тобі, Війти в твої глибини, Що рано-вранці на зорі Мене у пошуки манили.
Я бачу даль, прекрасну й чарівну, і як ніщо живу. Видніє край незнаного буття... Там сходить сонце; мою душу В полон забрали почуття.
O.Rich
Сон. Я бачу винограду тисячі грон. Переді мною сад весняний розквітлий, За садом поле, на полі льон, Над полем птах непомітний.
Ніч. Я і Земля віч-на-віч. Місячне сяйво повсюди розлилось: Чітко і ясно я бачу O.Rich – У небі ім’я моє народилось.
Мить. Непомітний птах летить. Я знаю...очима птаха Землю минаю... Я птах...Я лечу...А Земля кричить: „Повернись..!” Я не чую...У даль відлітаю.
Світ. Далекий пташиний політ. Я бачу простір – безмежна свобода, Без неба і Землі, – сад, – яблуневий плід... Реальність? Смак чи життя нагорода?
Смак. Прокидаюсь, – чому ж так? Я хочу у сні залишитись! Ні, навкруги зима, чорна земля...Fuck ! Та мрія одна – у сон на завжди повернутись...
Любов як драма * * * Знову Твоє волосся на моїх устах, Знову Твої руки в моїх руках. Почуття наповнюють серце, а тіло бажання, Нас поєднав нестримний подих кохання.
У ритмі пристрасті б’ються серця, Дві душі, наче одна душа. Земля мала: Я – один і Ти одна, Це наша фантастична любовна гра.
Темна ніч обняла наші тіла, Для нас у небі палає наша зоря. Я завжди з Тобою і Ти – моя, Моя Прекрасна Lady, моє Почуття.
Твій ніжний дотик, теплий подих Окутали мене в тенетах любовних. Я був поруч, враз тут мене нема, По Твоїй щоці скотилась гаряча сльоза.
Не хочу я, щоб більше плакала Ти, Тому повернусь, промайну крізь інші світи. До нашої зорі, у вічність Тебе пронесу на руках... І знову Твоє волосся на моїх устах.
Контраст
Тенета із думок, мов павутиння, В них погляди з середини сплелись. Від злості там сховалася дитина, Їй страшно, ти за неї помолись.
Блаженство й чистота, незайманість душі – То джерело, що усвідомлює красу. Бруд і темрява, незнані досі, ще чужі, Стають знайомими із плином часу.
Самотність як найбільша радість у житті, Як край куди втікаєш від суспільства, Щоб розгадати таємницю почуттів, Що грають в серці як герої королівства.
Безмежність, що заповнена любов’ю, В якій немає місця пустоті, Як рана, що гарячою залита кров’ю, А біль від рани – то сіль, що у сльозі.
Страждання, лише як засіб існування, У тому світі, в тій палкій ігрі, Яку колись назвали ми коханням, А потім їй віддали мрії всі.
Для тебе кицька
Навіщо Бог дав радість відчуття кохання, Навіщо розум переповнюють думки, Чому воно таке палке і раннє, Навіщо твоєї торкнувся я руки?
Навіщо запалився той вогонь в душі, Якщо він вічний і вже не згасне, Хіба згорить душа, і вітер в полі Розвіє попіл від дитя, яке нещасне.
Моя душа – моє закохане дитя, Для чого ти жива, палка – помри! Навіщо без коханої ті почуття, життя. Навіщо біль, для чого ті останні помилки?
Навіщо тіло, ніжні дотики й ласкання? Для чого очі, якщо не бачити тебе? Навіщо сльози з тих очей, благання, Якщо ніколи не зможу простити я себе.
Навіщо ті пусті-дурні мої слова, Для чого, без Тебе Кицька, мені життя, Для чого простір і свобода, гроші й слава? Навіщо я..?, якщо нема тебе, навіщо я..?
Мадам
Мадам, я Вас хочу Во всем соображенье, Вы так милы, что не могу Вам сделать предложение.
Я ваш, хоть Вы и не моя, Пускай…Да, все таки хочу, Чтобы любви звезда взошла, Но, скромно промолчу.
Мне доставляет наслаждение Быть рядом возле Вас, Послушать вместе птичек пение, Шум деревьев и водопада бас.
Мне нравится Ваша улыбка – Чиста, без примеси неволи, Ее я поглощаю сладко и зыбко, Не оставляя ни малейшей доли.
Ваши глаза…очаровательно играют, В них правда, жизни глубина, Спокойствие и радость,– все то, что привлекает И манит, словно блеск рубина.
А Ваши волосы, а губы…и черты Вашего прелестного лица, Есть для меня отображением мечты, Как пространство для птенца.
Вы так прекрасны…,так светлы…, Что себе я не позволю предложить Вам руку и сердце для любви, Хоть в страданьях мне придется жить.
Не пере...
Будь для мене музою, Що звучить мов музика Лагідними ніжними Нотами суміжними.
Будь для мене квіткою, Що є весною вічною; П’янким духмяним ароматом, Будь для мене святом.
Будь для мене грою, Що захоплює собою, Вируй емоційним потоком, Тільки не будь шоком.
Будь для мене нянькою, Іграшкою і забавкою, Почитай мені журнал „Малятко”, Бо я ще дитятко.
Будь для мене милою, Усмішкою щирою, Та перш за все зі мною Будь завжди собою.
Згадай
О моє щастя, скажи чи пам’ятаєш Перші дотики й гарячі ласки... Чи не забула шлях, який долаєш, Чи не змалювала вже кохання краски?
О моє сонце, намалюй мені тепло, Синє небо, простір і свободу, Намалюй момент, який у вічність перейшов, Нас намалюй червоним серед сірого народу.
Зоре ясна, серед темних і пустих ночей, Світи і не згасай, знай і пам’ятай, Що твоє світло, то життя моїх очей, Можливість бачити завжди мені давай.
О моє почуття, нескінченність – то твоя межа, Іди, біжи, та не забудь, що крила є – Лети. Будь всім і тим, чого нема... Твій рух на щиру радість надихає.
О моя доле, скажи чи пам’ятаєш, Що тільки твій і лиш для тебе я. Скажи!!! Чи вже мене не знаєш?.. Тоді послухай, як співає тишина...
Чи пізно ?
Навіщо ти любиш мене, Тоді, коли я вже... А коли добивався тебе, Ти запитувала: „Де?”
„Де любов? – покажи Я не бачу її, Цієї любові. А – га ! розкажи... – Це все мрі..і..ї ”
Ти мене винила в тому, Що я не люблю тебе. І не раз повертався додому, Промовляючи до небес:
„ Я тебе сильно кохаю Я тебе люблю! Чому Не довіряєш – не знаю Чому?.. І знову мовчу...”
А тепер я мовчати не буду, Не хочу, не хочу, не хочу! Хоча, тебе не забуду, Але ... вже ... не хочу... Не хочу... Не хочу...
Що робити тепер, коли Ти кохаєш мене? Чим тобі і собі помогти, Коли я вже ... не...
Не нависай
Не розраховуй на мене Як на власність, яку можеш отримати, А розраховуй на мене Як на друга, який може підтримати В хвилини радості і смутку.
Не вимагай від мене Бути перед тобою у чомусь зобов’язаним, Не вимагай від мене Ставати твоїм полоненим чи в’язнем, Що втрачає свою думку.
Не вимагай від мене Робити те, чого хочеш задля розваги, Не вимагай від мене, Якщо хочеш правди й побільше поваги Не як гордості, а як любові.
Не роби для мене Нічого, чого насправді не хочеш робити, Не живи для мене, Якщо сама для себе не навчилась жити, І розуміти моменти чудові.
Не розраховуй на мене, Не вимагай від мене, Не роби для мене, Якщо хочеш мене.
А ты куда ?
Событий бытовых текла река, С собой она меня несла Сквозь годы юности бесценной; Я – Актер! Она лишь сцена!
Я помнил это не всегда, Сменялась сцены декорация, Сменялась роль актерская моя … Но где же Я ?
Мимо пролетали улицы, дома, Лица-маски, чужие города, Чьи-то мать, отец, сестра… Но где же Я ?
Застывшее эхо чьих-то голосов, Звуки людей как лаянье псов. Новый спектакль? Новая драма? Снова он α, снова ты γ ?
А потом все сначала, опять? Он будет 3, ты будешь 5? Вот забавная игра… Но где же Я ?
!„Бледный фальшь и злая лесть, Нет Добра, существованье – месть; Где… же… ты, Главный ГЕРОЙ ? ”! Не моя ли это уж роль? …
И все спешат, и все зовут, И все идут туда, толкают… Но – нет, нет, нет; НЕТ – вот мой ответ !
Сошедший с общественной тропы, Я не шел туда, куда все шли, Ведь нравственный покой не обретен, Поколь мышленья ярок тон.
Питання вічності
Осінній нехолодний пізній вечір, Сутінки злягли на міста плечі, Забираючи з собою в Царство Сну Буденну денну метушню.
Сьогодні ніч, а завтра ранок – Це лабіринт закритий на замок, Це ребус, який не розгадати, Код, який не підібрати.
Це життя, так… це життя, Загадка вічності й буття, Бажання, радості й печалі, І аксіома двох сторонності медалі.
Життя, скажи мені, Життя, Як жити, щоб щастя почуття Хоча б колись в житті відчути, Щоб жити, а не тупо бути.
Життя, скажи мені, Життя, Навіщо всі майбутні каяття? Скажи, чи я живу, чи я живий, Чи розвиваюсь і росту, чи просто є...?
Якщо думки мої живі, Коли помру, залишаться вірші: Поезія і проза – це для Вас – … Моя родина і братва.
Нет судьи
Чего те надо, мальчик, чего? Денег просишь, мелочь собираешь? А зачем тебе, на что? Говоришь, что погибаешь.
Купишь хлебушки для брата? Что лежит где-то в подвале, Уколовшись безвозвратно; Отыгравшем на баяне.
Или лучше возьмешь клей И пакетик с полиэтилена? Для себя и для друзей, И в работе будет перемена?
Если б ты… не сделал так, Стал бы, может, понимать, Что твой друг, а что твой враг, Где поднять, а где бросать.
Слушать старика не станешь, Нету времени на болтовню. Не даст денег,– убегаешь В поисках дороги к гальюну.
Ей! Мальчишка, стой! Держи хлеб, что мне на завтрак, Извини, что не с колбасой, Извини, возьми еще яблок…
Ей..! стой..., мальчишка, Ну не убегай! Нет, Нету денег у меня… Но…не нужен ему хлеб.
Слушать старика не стал, Нету времени на болтовню. Не дал денег,– убежал В поисках дороги к гальюну.
Большой мальчишка
Мальчик, что смотрит в окно, Так пронзительно, и так глубоко, Истины видит за ним, Покрытие страхом общественным.
Он смотрит, глазами вбирая Все то, что осталось от Рая, Перебирая Добро от Зла, Пронзительно, глубоко и молча.
Закрыт рот, немые уста, Но рыдает мальчика душа, Стонет, ноет, болит и кричит, Но пока что мальчик молчит.
Сердце сжимает в груди, Светлый день уже позади, Ночь впереди…Темнота, Что манит к себе малыша.
Для него она хороша Тем, что в ней тишина, Он может один оставаться, Глупых друзей не бояться.
И все больше ночная глубина Топит в себе малыша. Хитро зовет: ”Иди…– Все прелести впереди…”
Но не спеши, малыш, постой! Вспомни, что было с тобой, Как сидел и смотрел ты в окно, Так пронзительно и так глубоко.
Видел ты, как за окном, Там в низу, в городе ночном, Лежит человек, и тело не дышит… Про это кто-то когда-то напишет.
Об этом кто-то уже написал, А там тогда человек умирал, А ты туда в окно смотрел, И от бессилия онемел.
Ты видел, как проходят мимо, Женщины и мужчины, похотливо: Это истина “взрослых людей”, Это опыт глупых друзей.
Ты увидел, как скорая помощь Увозит мертвое тело в ночь… Сердце взорвалось в груди у тебя, По щеке горячая скатилась слеза…
Плачь, малыш, плачь, плачь! Слезы – твой сегодня врач. Ты сильней, малыш, реви! Разве сильный заплачет как ты?
Отпусти язык, пускай прокричит! Пускай не немеет и не молчит. Не сдержал огня – зарыдал, Громко-громко в ночь прокричал…
…И снова вокруг тишина…пустота… Не услышал никто малыша… Ты сильный, мальчишка, ты – душа, Это первая в жизни истина твоя.
* * * Я хочу ухопитись за життя, За той момент, коли я молодий, За ті прекрасні в серці почуття, За той душевний стан палкий.
Я хочу ухопитись за життя, Щоб не втрачати молодості літ, Щоб зберігати в собі те дитя, Що здійснює фантазії політ.
Я хочу ухопитись за життя, Щоб зупинити часу плин, Щоб щастя принести в буття, Чи це бажання – нездійснена мрія-дим?
Все ж хочу ухопитись за життя, Бо нема розчарування, ще живий. Хоч і гірким все рівно буде каяття, Все ж хочу я, поки-що молодий.
Секрет Надо трудится Не смотря ни на что, И этот труд Принесет тебе все.
Надо работать над собою, Над внутренним и внешним, Над телом и над душою, Чтоб оставаться успешным.
Ведь не тот успешен, Кто добиваясь успеха Оставался грешен, А слава – его потеха.
А тот, кто трудится Не смотря ни на что, И этот труд Приносит ему все.
Я останусь один
Я останусь один, Я буду как ветер, Даже если придется Смертью ответить.
И ни что не имеет значения, Ни вчера, ни завтра. Ни общество, ни отречение, Когда умираешь внезапно.
Только одна душа, Что легко из тела В пространство ушла, Оставив все то, что имела.
Да сольются они в одно, Как капля и океан. И не станет уже никто Провоцировать на обман.
Щоб відстояти
Я не можу спати, Я повинен знати Хто я, де я і навіщо, Де рідна ненька, де хата, Де буття безгрішне.
Щоб прийти до хати, До рідної мати, З безмежної криниці, Щоб напитись, набрати Цілющої водиці.
Щоб втамовуючи спрагу, Завжди проявляти відвагу, Правду, волю і честь, Перед тим, хто криваву В собі несе смерть.
ПОЙМИ
Жизнь – это игра, Но если это игра, Где не щит и меч, То для меня она Не стоит свеч!
Главное в жизни – Не смерть давать другим И жизнь не забирать, А пустоту души иным…, Перфектом наполнять, И…исцелять…
Но чем тогда помочь, Когда уходит прочь Желанье жить, И становится не в мочь Себя простить.
Не погибай, молись! Ищи и ты найдешь – Пути, что приведут Туда, где ты поймешь, Что все не врут, И…смысл жизни обретешь.
Любов як істина Хто ?
Як чайка літає над морем, Як вітер шелестить листям дерев, Як височіють мальовничі гори, Як над звірами лев.
Як приємно-легкий і красивий, Як пронизливий і всемісткий, Як могутній і щасливий, Як найвищий, коли низький.
Як сонце після дощу затяжного, Як дощ після посухи, Як в темному лісі дорога, Як для безрукого руки.
Як простір, той що безмежність, Як море, в якому немає дна, Як ідеал, як довершеність, Як Той, для Кого назавжди я.
Вибери свет
„Разве жизнь прекрасна ?” – Скажет человек. И вопреки себе, напрасно, Ответит – «Нет».
Безусловно, жить во тьме Не есть краса, Ведь жизнь без Бога – Сплошная тьма.
Бог есть слово, Слово – есть свет, Кто понимает слово, Не ответит – «Нет».
Не прячься, не убегай, Прими слово Божье, И не погибай, Оно во всем поможет.
А жизнь…жизнь прекрасна, Ничего прекрасней нет, Но выбрав смерть – напрасно Гасишь яркий свет.
* * * Я люблю жити, Я люблю життя, Я люблю прекрасні В серці почуття.
Я люблю творити, Я люблю Творця: Духа Святого, Бога-Отця І Сина Його – Ісуса Христа.
Я люблю любити, Я люблю Любов. Я приймаю пролиту Богом за мене кров.
Я люблю жити В насолоді пізнання Істини і Суті, А не добра і зла.
Я люблю жити – І я вибираю життя. Щоб не помирати – Не вибирай зла.
А чому ти .... ?
А знаєш....?, я люблю Бога, Тому розчарування і тривога Для мене не реальні, а пусті Як дійсність, та, що уві сні.
Як марево, далеко в глибині Погасли чиїсь мрії в тишині, Та не мої, бо я для Нього, Той істиною встелена моя дорога.
Знаєш..., того Бога люблю я, Що дарує щастя, радість і життя, Приємні почуття, і є любов, Бо прощає знову й знов.
Знов з колін у гору підіймає, Як малу дитину розуму навчає. За те люблю Його безмежно, Без Нього жити не хочу незалежно.
І так багато різних слів, Можливо ти нічого і не зрозумів, Та знаєш...? я люблю Бога, І має суть лише одне – любов до Нього.
Всім поетам
Поети, розкажіть будь-ласка, Якщо Вам не важко, Як поетом стати.
Як в формі поетичній, Для Вас простій і звичній, Свої думки описати.
Як чарівну красу і вроду, Бажання, радість і свободу Віршем передати.
Як життєву незгоду З душі геть прогнати, І більше не підпускати.
Розкажіть про безмежність прозору; Про те, як думками літали Ввись, у небо разом з птахами.
Розкажіть без гонору Всім нам, дорогі поети, Ну, хоч по куплету.
"If you’re writing a medium or long section of text, break it up with more than one paragraph for better readability.”